34
Україна входить у фазу, коли питання відбудови дедалі менше зводиться лише до обсягу міжнародної допомоги. Ключовим стає інше: чи зможе країна перетворити післявоєнне відновлення на інвестиційну програму європейського масштабу — з приватним капіталом, промисловими проєктами, експортними виробництвами та зрозумілими правилами гри.
У подкасті Центру економічної стратегії «Що з економікою?» керівний партнер українського офісу McKinsey Олександр Кравченко окреслив головну проблему: Україні потрібно не лише знайти сотні мільярдів доларів для відновлення, а й створити умови, за яких іноземний інвестор буде готовий заходити у країну не декларативно, а реальними проєктами.
За оцінками, які обговорювалися в матеріалі ЦЕС, для економічної трансформації України може знадобитися близько $700–800 млрд інвестицій упродовж наступного десятиліття. Це не лише про компенсацію руйнувань, а про іншу модель економіки — з вищою часткою інвестицій у ВВП, новими виробничими ланцюгами та глибшою інтеграцією у європейський ринок.
Водночас оцінка Світового банку, Європейської комісії, ООН та уряду України у межах RDNA4 визначає потреби відновлення та реконструкції на рівні $524 млрд протягом наступного десятиліття. Ця сума майже у 2,8 раза перевищує номінальний ВВП України за 2024 рік.
Чому державних і донорських коштів буде недостатньо
Після війни Україна, ймовірно, залишиться країною з обмеженим бюджетним простором. Значна частина державних фінансів і надалі буде спрямована на оборону, соціальні видатки та базову інфраструктуру. Це означає, що відновлення не може бути профінансоване лише державою або міжнародними грантами.
Саме тому головна ставка має бути зроблена на приватний капітал — як прямі іноземні інвестиції, так і боргове фінансування. За словами Олександра Кравченка, донорські ресурси потрібно використовувати не лише як пряме фінансування, а як інструмент зниження ризиків: гарантії, страхування, здешевлення кредитів, blended finance та механізми project finance.
Це принципово важливо для капіталомістких секторів — енергетики, інфраструктури, критичних матеріалів, машинобудування, переробної промисловості, деревообробки та логістики. Саме такі галузі потребують великих довгострокових вкладень, а не лише коротких програм підтримки малого бізнесу.
Європейський Союз уже створив для цього окрему рамку — Ukraine Investment Framework у межах Ukraine Facility. Вона передбачає близько €9,3 млрд гарантій і грантів, які мають мобілізувати до €40 млрд публічних і приватних інвестицій в Україну.
Що найбільше стримує інвесторів
Війна залишається головним фактором ризику. Але не єдиним.
Серед ключових бар’єрів, які називають інвестори, — вартість капіталу, відсутність масштабного страхування воєнних ризиків, низький кредитний рейтинг країни, регуляторна невизначеність, проблеми з енергоринком і нестача підготовлених bankable-проєктів.
Для іноземної компанії рішення про вхід в Україну — це не лише економічна модель. Це рішення, яке має пройти раду директорів, ризик-комітети, банки, страхові компанії та юридичних радників. Саме тому навіть прибутковий український проєкт може не отримати фінансування, якщо ризики не структуровані.
Особливо складно заходити з новими greenfield-проєктами. Компанії, які вже працюють в Україні, часто реінвестують наявний грошовий потік. Але нові гроші з-за кордону заходять обережніше, бо для нового інвестора Україна досі виглядає як високоризиковий ринок.
Проблема не лише у грошах, а й у підготовці проєктів
Одна з найважливіших тез дискусії ЦЕС: Україна може отримати доступ до фінансових ресурсів, але не мати достатньої кількості якісно підготовлених проєктів.
Інвестору потрібна не просто ідея. Йому потрібен бізнес-план, техніко-економічне обґрунтування, інженерні дослідження, земельні та дозвільні питання, прогноз попиту, фінансова модель, структура власного й боргового капіталу, оцінка ризиків і підтверджений ринок збуту.
Саме тут виникає системна проблема: український бізнес часто не готовий витрачати значні кошти на підготовку проєкту, якщо не має впевненості, що потім отримає фінансування. У світі для цього існують project preparation facilities — механізми, які співфінансують підготовку інвестиційних проєктів до рівня, прийнятного для банків та міжнародних фінансових інституцій.
Для України такі інструменти особливо важливі у промислових і природно-ресурсних секторах, де підготовка одного проєкту може коштувати мільйони доларів ще до старту будівництва.
Де Україна може бути конкурентною
Інвестиційна політика України не може бути однаковою для всіх секторів. В умовах обмеженого концесійного капіталу держава має визначити пріоритети: підтримувати ті напрями, де Україна має природну, географічну або технологічну перевагу.
У дискусії ЦЕС серед таких секторів були названі:
- енергетика;
- критичні та стратегічні матеріали;
- рідкісноземельні елементи;
- уран;
- енергетичне машинобудування;
- оборонно-промисловий комплекс;
- експортно орієнтовані виробництва.
Українська деревообробка, біоенергетика, виробництво плитних матеріалів, деревного палива, меблів, будівельних дерев’яних конструкцій і продукції з високою доданою вартістю також можуть бути частиною нової інвестиційної логіки.
Але лише за кількох умов: прозора сировинна база, передбачувані правила доступу до ресурсу, зрозуміла експортна політика, відповідність вимогам ЄС щодо походження деревини, енергетична стабільність і доступ до довгого фінансування.
Енергетика стає окремим інвестиційним ризиком
Одним із нових бар’єрів для інвесторів стала вартість електроенергії та загальна невизначеність в енергетичному секторі. Для промислових інвесторів це критично: енерговитрати прямо впливають на окупність виробництва.
Це має пряме значення для деревообробки, плитної промисловості, сушіння деревини, біоенергетичних проєктів, виробництва пелет, целюлозно-паперових напрямів і будь-яких підприємств із глибокою переробкою сировини.
У цьому сенсі енергетична політика стає частиною інвестиційної політики. Якщо ціна електроенергії, доступ до мереж, газове ціноутворення та ризики відключень залишаються непередбачуваними, інвестор закладає це у вищу норму прибутковості або взагалі відкладає рішення про вхід на ринок.
Україні потрібні якірні інвестори
Окрема важлива теза — Україні потрібно не просто чекати, коли іноземні компанії самі прийдуть після війни. Потрібно вже зараз «вести інвестора за руку»: працювати з конкретними компаніями, готувати проєкти, структурувати гарантії, домовлятися про офтейк-контракти та створювати перші кейси.
Для великих міжнародних компаній перші успішні проєкти мають ефект сигналу. Якщо один якірний інвестор заходить у складний сектор і отримує гарантії, фінансування, доступ до інфраструктури та зрозумілу регуляторну рамку, інші компанії сприймають ринок як менш ризиковий.
Це особливо важливо для секторів, які вже зараз є частиною європейської стратегічної політики: критична сировина, зелена енергетика, оборонні технології, інфраструктура, промислова переробка, агро- та лісобіоекономіка.
Що це означає для природно-ресурсних секторів
Для України природні ресурси можуть бути не лише сировинною базою, а інструментом інтеграції у нову європейську промислову архітектуру.
ЄС шукає способи зменшити залежність від Китаю, росії та нестабільних постачальників критичної сировини. Україна має шанс зайняти місце у цих ланцюгах, але це вікно можливостей не буде відкритим вічно. Як зазначає Олександр Кравченко, ланцюги постачання реформатуються вже зараз, і Україна не може просити Європу чекати п’ять років.
Ця логіка стосується не лише літію, титану, урану чи рідкісноземельних елементів. Вона стосується і лісового сектору, якщо Україна зможе перейти від моделі експорту сировини та напівфабрикатів до моделі глибокої переробки, сертифікованого походження, промислової прозорості та інтеграції у європейські виробничі ланцюги.